?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Зранку на поліцейській дільниці було тихо. Вчорашніх п’яничок і дебоширів перевезли у центральну тюрму, нічна зміна уступила місце денній. Біля дверей двоє-троє штатських стояли в черзі на прийом, що мав початися за півгодини. Промчав, як вихор, поштар на велосипеді, залишивши по собі кілька листів для шерифа.

Шериф пив каву, палив цигарку і розпечатував ранкову пошту, щедро посипаючи попелом. Кілька скарг від громадян переслало міністерство: чомусь завжди знаходяться люди, що пишуть листа самому міністру з питання, яке може вирішити шериф. Одну з таких скарг міністр навіть прочитав, судячи з резолюції червоними чорнилами: “Розібратись і доповісти!”. І знайомий підпис-закарлючка.

Шериф розчавив цигарку в попільниці, вийшов з кабінету і грюкнув дверима. Кілька помічників одразу прикипіли очима до начальника.

- Том! Візьми і розберись.

Віддавши лист, шериф одразу про нього забув. А Том витягнув із картонного конверта з золоченим гербом тоненьку папку, де були підшиті три листочки паперу, і почав читати.

“Міністру внутрішніх справ. Від Катріни Рамке.

Шановний пане міністр!

Мій син Віктор служить в армії. У нього контракт на п’ять років. На днях я отримала від сина листа, в якому він пише, що доводиться служити в одному колективі із ненормальною людиною.

Пане міністре, чому ми, матері, повинні терпіти таке свавілля?! Де турбота держави про здоров’я нації, важливою складовою якого є здорова армія? Чому, коли я написала листа з цього приводу заступнику міністра оборони, він прислав мені відписку, що це не моя справа?

Вимагаю негайно заарештувати маніяка, який обманом просочився в ряди захисників Вітчизни!”.

Том перегорнув сторінку і став читати ксерокопію листа Віктора Рамке.

“Привіт, мамцю.

У нас великі зміни відтоді, як ми останній раз бачилися. Наш загін перевели на третю базу і об’єднали з тридцять другим. Уяви, я тепер в одному загоні зі справжнім психом!

Його звуть Майкл. Він вже служить півтора роки. Дивний хлопець. Ні з ким не розмовляє, постійно читає книжки та газети. У нього питаєш, що там пишуть, а він каже: що конкретно вас цікавить? Всіх називає на “ви”!

Над ним всі сміються. Одного разу на політзаняттях капітан спитав, скільки стандартних бомб треба скинути на столицю Тропіканської Республіки, щоб це гніздо агресорів повністю згоріло в пеклі. І, уяви, його відповідь була такою: краще вирішити конфлікт мирним шляхом! Ми сміялися п’ять хвилин, а Майклу виписали наряд чистити сортир.

Одного разу ми глянули в його шухляду, поки він драїв клозет. Сподівалися знайти хоч якийсь журнал з картинками. А знайшли там недописаний рапорт міністру оборони з пропозиціями військової реформи! Уяви собі, останній охламон пише пропозиції міністру! Капітан як дізнався про це, порвав ті пропозиції і наказав Майклу віджатися сто разів. На сімдесят третьому псих мало не здох.

А ще, знаєш, ми після відбою тріплемося про різне-всяке. І він часто встряє та починає розповідати такі речі, які в жодні ворота не лізуть. Наприклад, сказав, що у нас погана виборча система, на виборах повинні бути якісь спостерігачі і нібито капітан не має жодного права розпоряджатись, за кого голосувати. А іншого разу Майк взагалі зморозив, що дівчина може бути лесбіянкою, якщо їй так подобається, і це не хвороба, це ніби не лікується. Коли про таке дізнався головний коновал з лазарету, він сказав, що подібних курв треба лікувати розгами, а Майкла вилікує тільки контрольний постріл. Бо він натуральний псих, їй-Богу.

Коли він все ж відправив свою цидулку міністру, у нашого загону почалися великі неприємності. На стрільбах завжди ставлять низький бал, навколо казарм нишпорять якісь ревізії та вимагають з капітана хабарів. Отакі кепські справи.

Навіть столовка нас постійно годує якоюсь падаллю, а раніше хоч інколи діставався хліб без плісняви. Ми ж позавчора всі відмовилися їсти. Колективно, в знак протесту. Тільки він, сука, жрав. І знаєш, де?! За капітанським столом! Влаштував скандал шеф-повару, і той обслужив його за найвищим розрядом! Цим психам завжди більше, ніж всім треба! Банани йому подавай, шоколад, білий хліб і все інше, що в меню написано...

Є для тебе одна радісна новина. Мамцю, за місяць нас відпустять погуляти на гражданці, якщо тільки не буде війни. Готуй пляшку до такого випадку.

Вітя.”

Том прочитав і зітхнув. З такими листами все ясно, як день: міністр не хоче совати носа в армійські справи, а відреагувати якось зобов’язаний. От і підкинув дохлу кішку шерифу під двері. А поліцейський відділок має страждати тільки тому, що активна мамаша живе саме тут.

Він хлопнув долонею по засидженому мухами телефонному довіднику – маленькі бестії задзижчали і полетіли до сусіднього стола – знайшов потрібний номер та підняв слухавку.

- Військова поліція третьої бази,- відгукнулися на тому боці.

- Я Томас Кроп, помічник шерифа. До нас надійшла заява громадянки Рамке щодо психічно хворого Майкла, який...

- Нам вона теж скаржилася,- перебив його співбесідник,- Той хлопець вже переведений. Наберіть такий номер. Сім, дев’ять, сорок чотири, один. Щасливо.

Том з прокльоном набирав новий номер, не знаючи, куди він телефонує.

- Цей номер дали в військовій поліції,- гаркнув він чоловіку, що зняв слухавку,- Я помічник шерифа, проводжу розслідування за заявою щодо проникнення психічно хворої людини на ім’я Майкл у ряди третьої військової частини.

- Яка я людина? Ви кажете, психічно хвора? – щиро здивувався той.

- З ким я розмовляю?!

- Мене звуть Майкл. Слухайте, я розумію, що ці армійські остолопи про мене не найкращої думки. Запрошую вас до ресторану “Галактика” сьогодні на двадцяту тридцять. Там ви і завершите своє розслідування. Вибачте, не маю часу більше з вами спілкуватись. До побачення.

Том схопився за голову, розкуйовдив темне волосся у важких роздумах. Зловив себе на тому, що гризе нігті – і нарешті поклав слухавку. А потім пішов до шерифа, переповідати розмови із військовою поліцією та Майклом.

- Краще вам піти туди, пане шериф. Простого служаку, як я, до “Галактики” на поріг не пустять,- сказав він.

Ресторан “Галактика” знаходився в центрі столиці, у двох кроках від Палацу Демократичних Зборів. Заснував його мільйонер-росіянин, колишній радник Президента по атомній енергетиці, якого викинули з роботи за пияцтво під час “перебудови” на батьківщині та навіть не дали квитка на літак додому.

Гроші, виділені колишньому Президенту на будівництво атомної електростанції, кудись зникли під час чергового військового перевороту. А скромний радянський інженер став мало не найбагатшою людиною в Афроленді. Заснував шикарний ресторан, улюблене місце зустрічей начальників, вождів та багатіїв. Спиляв навколо кокосові пальми, посадив замість них дерева, втикані колючками, як дикобраз. Ті “ялинки”, як він їх називає, спеціально завіз зі своєї батьківщини за шалені гроші.

- Том, сучий синку, ти хочеш спихнути на мене свій клопіт?! – заволав шериф,– А ну марш до “Галактики”! Ти – поліція, для тебе відкриті всі двері, поки ти виконуєш свою місію по підтриманню громадського порядку!

Тим часом він думав про себе: “Не пощастило хлопцю. Та хай краще він лізе в ту політику, а не я. Недарма міністр наклав резолюцію червоними чорнилами, хтось тут пожертвує кар’єрою”.

Ввечорі Том одяг парадну форму і відправився до “Галактики”.

- У нас вхід по абонементу або за сто доларів,– попередив його при вході до ресторану вишибала вагою в два центнери.

- Ти в каталажці давно не був? – нахабно заявив йому Том,- Так це можна влаштувати. За неповагу до поліції. Там клопи миттю з’їдять твій гарний костюмчик з краваткою-“метеликом”.

Вишибала одразу заткнувся, і Том увійшов до вельможного раю. Мармур, позолота, скульптури і картини – все навколо кричало про успіх та розкішне життя. Поряд з поліцейським непомітно матеріалізувався метрдотель у червоній лівреї.

- Що шукає шановний помічник шерифа у нашому закладі? – спитав він.

- Мені призначено тут зустріч.

- А, це про Вас пан Майкл попереджав! Я думав, у нього зустріч з міністром. Що ж, будете замість міністра. Я вас проведу.

За столиком читав газету юнак у білій сорочці. Побачивши гостя, він підвівся і простягнув руку:

- Моє ім’я ви знаєте. Для протоколу: місце роботи – Міністерство Закордонних Справ, помічник начальника відділу військових атташе.

- На психа ти не схожий,- відзначив Том.

- Пане метрдотель, принесіть нам яблучного соку... Я радий, що ви це самі визнали, і тепер можна сміливо закривати справу.

- Хлопче, як тебе до армії занесло?!

- Як і всіх: народився в бідному племені, грошей не було, а з доступної роботи для таких голодранців, як я, нормально платять тільки військовим.

- Голодранців не пускають до “Галактики”.

- Людина росте і досягає успіху. Не можна жити в бідності все життя.

- Авжеж! Не знаю, як це тобі вдалося, але ти отримав всі плюшки, а твій загін тим часом по горло в багні.

- Вони живуть так, як хочуть. Можна тільки співчувати результатам їх бажань. Вони хочуть скинути бомби на столицю сусідньої держави, не розуміючи, що таке бажання – як торпеда по кораблю власної долі. Бажаючи зла іншим, сам себе знищуєш. А наша армія чомусь побудована на таких бажаннях. Я жив у товаристві веселих і розумних хлопців та не міг зрозуміти, навіщо вони сприймають ненормальне життя як належне, заганяючи себе в глухий кут.

- Та от же про тебе самого пишуть, що ти ненормальний. Скандалиш з поварами, вимагаєш реформ...

- Я вирішував свої проблеми по-своєму і досяг успіху. Це – нормально! Після рапорту мене викликали з міністерської канцелярії, запропонували кращу роботу. При переводі я спеціально просив заступника міністра подбати про ту військову базу, де я служив, бо тамтешні порядки роблять з людей скотів. Хтось має подбати про їх людське обличчя, якщо їм самим це байдуже!

Том витягнув з кишені блокнот та ручку і зробив помітку.

- Ти просив начальство покращити життя людей, які тебе принижували...

- Так. Але вони мене не принижували. Вони принижували себе, намагаючись принизити мене.

- Як це?!

- Людина має найвищу цінність. Ніхто не може її принизити, поки сама людина не вирішить свідомо принизитись. Я вірю в це. Один зі способів принизити себе – агресія і насильство, наприклад, у формі брехні.

Майкл посміхнувся.

- А якщо тобі скажуть, що ти псих? – поцікавився Том.

- Мені буде сумно, що співбесідник свідомо принизив себе примітивним бажанням принизити мене.

Том зробив ще одну позначку в блокноті.

- В своєму міністерстві ти також пропонуєш якісь реформи?

- На днях подав міністру пам’ятну записку про те, що нашим військовим атташе треба ретельніше виконувати рішення, прийняті на мирних переговорах. Бо іноді ми чомусь ігноруємо досягнуті домовленості, і це може призвести до військового конфлікту з сусідами. Детальніше нічого не можу казати – це державна таємниця.

Том сказав, що йому все зрозуміло, і розпрощався.

- Цей хлопець – справжній псих! – заявив він шерифу,– Каже, коли тебе б’ють по правій щоці, підстав ліву і так далі. Вважає себе пупом землі і не розуміє простих речей, що наша країна зі всіх боків оточена підступними ворогами. З його кар’єрою щось нечисто.

Свої підозри Том виклав у рапорті.

Через тиждень була прощальна вечірка.

- П-п-п-пане шериф, якого біса ця свиня накалякала червоними каракулями зіслати мене у село? – горлав в дупель п’яний поліцейський.

Шериф відвісив підлеглому добрячого стусана і заявив, що хоча б про того клятого непередбачуваного паршивця міністра варто іноді висловлюватись більш ввічливо. Все-ж таки, начальник, а не якась падлюка, простий громадянин.

Comments

( 5 коментарів — Прокоментувати )
laskavy
24 травень 2009 16:59 (UTC)
„розповідь“ — оповідання?
 
sheliazhenko
24 травень 2009 18:37 (UTC)
Точно, дякую. Де б я був без добрих людей, які завжди допоможуть виправити безнадійні русизми у моїй мові :)
laskavy
24 травень 2009 18:40 (UTC)
у бібліотеці!
читали б книжки :)
sheliazhenko
24 травень 2009 18:48 (UTC)
+1
:)
Хоча останнім часом читаю в основному статистичні довідники у Грушевського.
laskavy
24 травень 2009 18:49 (UTC)
теж корисна справа
:)
( 5 коментарів — Прокоментувати )