?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Смерть і овація



Детективне оповідання.

1.


– Як тобі наш новий прем’єр-міністр?

Питання жінки вивело прокурора з напівдрімоти.

Кожен вечір у будні вони вдвох проводили біля телевізора. Поклавши дітей спати, заварювали чай з каркаде, притишували звук до відмітки «9» і насолоджувалися домашнім затишком. Тулилися поруч у темряві на шкіряній канапі, передавали пульт одне одному. Обнімалися й обмінювалися враженнями від передачі у тьмяному блиманні телевізора, під бурмотіння та цвірінькання каналів, просякнуте слабеньким запахом ванілі, який залишався навіть після того, як чайник був спорожнений.

Прокурор трусонув головою.

– Він ще не прем’єр. Коаліцію в парламенті створили тільки сьогодні, ти ж чула.

– Ну і що? Всі знають, хто очолить уряд!

– Не спрощуй. Попереду велика процедура...

– Любий буквоїде та ревнивцю! Його вже висунули! І Президент сказав, що кращої кандидатури нема!

– А я не згоден з Президентом! І в Генеральній прокуратурі люди теж не в захваті. Я буваю на закритих нарадах, чую, що робиться. Він хоче підпорядкувати прокуратуру Кабінету міністрів!

– Хіба це така вже проблема? Кому ви підпорядковані зараз?

– Нікому! Затям: ми слідкуємо за дотриманням законності. Для цього треба бути незалежними! – жінка почала сміятися, і він розходився ще більше,– Ніхто з чиновників не має права нас пальцем чіпати! А цей, прости Господи, «реформатор» хоче, щоб всі бандити, які купляють посади міністрів, помічників та радників прем’єра, давали вказівки Генеральному прокурору!

– Не кричи на мене, дітей розбудиш,– прошепотіла вона.

Отримавши запотиличник, прокурор зціпив зуби та демонстративно втупився у екран. Хоча заспаність та втома від робочого дня перетворили його свідомість на кисіль, він ображено продовжував перепалку подумки. «Це антиконституційно!» – думав він, не слухаючи ток-шоу.

– Ви ж розумієте, це антиконституційно,– сказав з надривом Генеральний прокурор на екрані.

Сон як рукою зняло. От він, залізний аргумент – і сказаний в прямому ефірі. Що на це відповість політичний вождик, зазнайка?

Камера повернулася. Засмагле вольове обличчя з ямочкою на підборідді випромінювало з кадру впевненість та прямоту кожною зморшкою на лобі та блиском темно-зелених очей. Лише тиждень необхідних церемоній відділяв цю людину від прем’єрського крісла.

– Наша коаліція нараховує триста п’ять депутатів. Я підкреслюю – у нас конституційна більшість. Реформа Конституції назріла. Ми повинні побороти корупцію та бюрократичну тяганину в судах та прокуратурі, створити єдине правове поле для влади та суспільства, якщо хочемо побудувати демократичну республіку та добробут в кожній сім’ї,– неквапно промовив майбутній прем’єр і потягнувся за стаканом з водою на столику поряд з його кріслом.

– А языковый вопрос? Вы говорите о демократии, вы все извращаете! – користуючись паузою, перебив хтось за кадром.

– Я б просив не спекулювати на мовному питанні,– миттєво зреагував лідер коаліції та ковтнув води.

– Вы сами спекулируете! – камера переключилася на відомого іноземного журналіста,– Все знают о лояльности к вам этого телеканала. Поэтому передача посвящена таким маловажным вопросам, как реформа прокуратуры. Людям неинтересно, где какой чиновник сидит. Общество хочет знать, почему ваша одиозная инициатива перевода государственных учреждений на электронный документооборот навязывает всем один язык, вовсе не родной для половины граждан?!

– Дякую за питання. У вас дивні уявлення про електронний документообіг. Але ви повинні зрозуміти, що цифрове діловодство зробить владу більш прозорою і підзвітною перед громадянами. В усьому світі...

– Вы не хотите отвечать на мой вопрос!

На обличчі політика невловимо майнув дивний вираз – чи то гидливості, чи то болі.

– Отвечаю лично Вам на Ваш вопрос. Вы говорите неправду, электронная система позволяет вести документооборот на любом языке. Между прочим, мы ее закупили у китайцев на честном тендере. Если надо, любое заявление от Вас – даже написанное иероглифами – будет оцифровано и рассмотрено в установленные законом сроки!

Студія здригнулася від реготу глядачів, а лідер коаліції знову ковтнув води зі стакана. Його обличчя чомусь почервоніло. Білі губи, розтягнуті у посмішці, злегка тремтіли. Відеорежисер поспішно показав студію загальним планом.

Жінка прокурора стиснула рукою плече чоловіка:

– Слухай, йому зле!

– Та ну тебе. Таких, як він, жодна болячка не бере.

Слово взяв огрядний редактор опозиційної газети:

– Пане депутате – бо поки що ви звичайний депутат, і пропускаєте половину пленарних засідань, чи не так? Не поспішайте відповідати, я не закінчив. – У кадрі на секунду майнув лідер коаліції. Він мовчки й незворушно дивився в камеру. Телевізором знову заволодів красномовний редактор,– Пане депутате, ви вправно тут поагітували за свою технократичну нісенітницю, яку завтра ж зламають хакери з Пентагону, і тоді наша держава остаточно втратить рештки незалежності, які ще не продані за західні кредити. Пане депутате, який претендує на крісло прем’єр-міністра, ви хочете взяти черговий кредит МВФ на свій електронний документооборот, тим часом як переважна більшість трудящих в країні не має доступу до комп’ютера та елементарних навичок роботи з інтернетом. Ви хочете позбавити бідних людей права на звернення до органів влади?! – На екрані знову з’явилося спокійне безкровне обличчя лідера коаліції, але в цьому спокої було щось таке, від чого жінка прокурора просто підскочила з канапи,– Ви розумієте, що ваші безглузді, так звані, «реформи» антисоціальні, а отже, антинародні?! Розумієте чи ні, скажіть це всім телеглядачам! Не соромтеся!

Потягнулися довгі секунди тиші. Лідер коаліції мовчав.

Ведуча повільно наблизилася до нього.

– Вперше бачу, щоб питання збило його з пантелику,– тихо мовила вона, наче сама до себе.

Вправний оператор показав крупним планом обличчя політика. Немигаючим поглядом він дивився у вічі сотням тисяч телеглядачів. За кадром щось приглушено грюкнуло, розбилося скло, але лідер коаліції навіть не поворухнувся.

Потім почувся зойк ведучої та шум людей. Прямий ефір припинився. Екран став чорним. У темряві щось рипіло, як високовольтний трансформатор.

Чотири великі червоні літери продовжували горіти у верхньому правому кутку телеекрану: «LIVE».

2.


Дізнання затягувалося. Прокурор позіхнув. З тривогою глянув на зелені цифри годинника, який за його проханням інженери вивели на великий екран у студії. Шоста ранку! До позачергового засідання Ради національної безпеки та оборони залишалося усього кілька годин.

Мобільний телефон він вимкнув після того, як услід за начальством, спікером парламенту, головою президентської адміністрації та ще кількома високопосадовцями щохвилини почали телефонувати нові й нові люди. Всі терміново вимагали усного звіту. Коли хтось представився шофером пана депутата, терпець урвався.

Зсередини, тим більше у напівтемряві, студія не викликала захвату, як на екрані під час ток-шоу – така блискуча і модерна. Футуристичний дизайн зблизька виглядав тим, чим був насправді – незграбним нагромадженням декорацій. Штучний амфітеатр розташувався посеред знімального павільйону з пошарпаними сірими стінами. На лавах для глядачів в очікуванні допиту спали свідки. Від найменшого руху сплячих пластикові панелі здригалися. Перевертання ж з боку на бік супроводжувалося неприємним сухим скреготом.

Три виходи та коридор охороняли міліціонери. По розвішеним на стінах покажчикам зі стрілками він знайшов туалет. Підійшов до умивальника, глянув у дзеркало. Побачивши свої червоні заспані очі, скривився. Ввімкнув холодну воду, підставив руки «човником». Хлюпнув водою в обличчя, витерся носовичком.

У студії на місці референта його чекав ввімкнений ноутбук з недописаним рапортом на екрані та охайний стос протоколів. Іноді заходили міліціонери, виводили людей та приносили нові протоколи. Допит та обшуки відбувалися на другому, п’ятому та сьомому поверхах сусіднього адміністративного корпусу, в конференц-залах. Почерк слідчих, на жаль, часто був далеким від каліграфічного.

Отже, наступний протокол.

«Я, старший оперуповноважений»... це пропустимо... допитав помічницю ведучої... 22 роки, а вже працює на телебаченні...

«Коли Ви усвідомили, що він при смерті?» – питає старший оперуповноважений.

«Стакан випав з його рук і розбився. Прем’єр на це ніяк не відреагував. У стакані була звичайна мінеральна вода, яку я налила з пляшки перед початком передачі. Я не знаю, хто його отруїв» – відповідає дівчина.

Все плутає. Лідер коаліції – це ще не прем’єр, а смерть сталася внаслідок серцевого нападу. Про отруєння не може бути мови. Принаймні, якщо вірити медикам.

Прокурор замислився над тим, які несподівані фактори впливають на життя та смерть людини. Перед тим, як повернутись до роботи над рапортом, звично «прокрутив» подумки телефонну розмову з лікарнею швидкої допомоги. Пам’ять у нього була чудова, діалоги фіксувалися дослівно.

Наймогутніший політик країни помер, бо «швидка» зламалася дорогою до лікарні. Банальна несправність: вийшов з ладу акумулятор. Півгодини затримки – і жодного шансу на реанімацію. Передавши факсом свій висновок, головний лікар почав плакатись:

– Торік Міністерство охорони здоров’я просило оновити машинний парк. Наш небіжчик публічно звинуватив міністра у змові з імпортером мікроавтобусів...

– Навіщо?!

– Бо намагався нав’язати міністерству «вітчизняного виробника»! Я чув, що приватно він сказав міністру: «Ці гроші потрібні перш за все здоровим підприємцям, а не хворим утриманцям». Хворі утриманці – це наші літні пацієнти. Я не здивуюся, якщо політики свідомо доводять їх до смерті, щоб платити менше пенсій. Здорові підприємці – це спонсори його партії. Вони збирають з імпортних деталей сумнівної якості дешеві фургони, не пристосовані для медичних цілей. Туди прикручують ліжко, аптечку і просте обладнання на зразок крапельниці. Цей непотріб вони звуть «вітчизняним реанімобілем»!

– Невже?

– Саме так! Тому в міністерстві вирішили: краще залишити стару техніку, ніж купляти велосипеди з квадратними колесами. А стара техніка недосконала, часто виходить з ладу. Повірте, нормальний реанімобіль не зламався б на рівному місці. Навіть якщо б затримувався чи не міг їхати, в ньому все одно було б обладнання та препарати, щоб врятувати людину. Не кажучи вже про резервний акумулятор. Я проходив практику в Мельбурні, бачив на власні очі, як там працюють. В нормальному реанімобілі інфарктник був би доставлений у лікарню вчасно і залишився б живим. Але нам не дали купити нормальні реанімобілі. Небіжчик отримав те, що заслужив...

– До речі, все це – таємниця слідства,– обірвав прокурор,– Раджу тримати язика за зубами.

3.


Генеральний похмурнішав з кожною прочитаною сторінкою рапорту. Кілька разів він кидав документ на стіл і свердлив гнівним поглядом підлеглого, але за кілька секунд продовжував читання. З ударами маятникового годинника його рухи пришвидшилися. Пропустивши кілька сторінок, він уважно прочитав резолютивну частину. Взяв у руки теку з підшитими матеріалами дізнання. Загнувши куток, одним рухом прогортав сторінки.

– Сьогодні вночі я зателефонував прокурору столиці. Попросив його рекомендувати виважену і скептичну людину для розслідування нещасного випадку,– Генеральний говорив тихо, майже шепотів,– Ви підводите нас. Не було потреби опитувати і обшукувати людей. Містом вже повзуть чутки про політичне вбивство!

– Ми повинні перевірити всі версії.

– Запам’ятайте: серед всіх цих папірців,– генеральний хлопнув долонею по теці,– лише один папірець має вагу. Це висновок про природну смерть від серцевого нападу.

– Є підозрілі обставини.

– Я їх не бачу.

– По-перше, тіло. Слідству не дозволили розтин.

– Родина померлого зажадала негайної кремації. Президент підтримав, щоб уникнути чуток про вбивство. Що ще?

– Старий реанімобіль. Чомусь на момент виклику обидва нові реанімобілі поїхали за викликами екс-міністра культури та народного артиста. Єдиний гелікоптер лікарні швидкої допомоги напередодні передали в оренду продакшн-студії для виїзних зйомок у горах. Перевіркою встановлено, що сучасну медичну техніку міг відволікти директор того ж телеканалу...

– Що за смішна конспірологія!

– ...бо саме він, за показами свідків, наполіг на оренді гелікоптера та зустрічався в той вечір з впливовими людьми, які майже одночасно викликали «швидку».

– Це непрямі... Ні, це навіть не докази!

– І ще одне. Помічниця ведучої сказала в своїх показах, що не вона отруїла померлого. Однак півтори години потому приїхав її адвокат і передав заяву про відмову від показів. Казав, що клієнтка дізналася про справжню причину смерті та не хоче сіяти паніку. Більше того, він намагався забрати у мене оригінал протоколу! Я зацікавився персоною адвоката і виявив, що він нещодавно захищав директора телеканалу по кількох справах про адміністративні правопорушення.

Генеральний ривком вскочив з-за столу.

– Годі! – заволав він,– Я розумію, чого ви хочете. Ви надумали зробити кар’єру на гучній справі. То буде вам кар’єра! Тільки закрийте цю справу!

Прокурор спокійно склав руки на столі, наче школяр на заняттях.

– Чи приймете ви зараз усний рапорт про тиск на слідство, або мені подати його у канцелярію?

Генеральний закляк.

– Вам мало столичної прокуратури? Хочете в генеральну? Хочете на моє місце?! – він поквапливо розшив теку з матеріалами дізнання і витяг висновок медиків. Зігнув навпіл, поклав у кишеню. Решту паперів кинув прокуророві,– Забирайте це. Щоб я вас більше не бачив!

– Ви забуваєте: нас обидвох запросили на засідання Ради національної безпеки та оборони. Ви доповідаєте, а я маю відповісти на питання.

– До біса! Ваша маячня нікому не потрібна!

– Я можу звернутися до журналістів...

– Геть! Тепер мені доведеться виступати без папірця. Чекайте за дверями, вас викличуть...

Чекати довелося недовго. Секретар Генерального підняв слухавку, щось черкнув, дав йому папірець і показав пальцем на двері.

На папірці було написане прізвище директора телеканалу та слова: «Театр оперети. 14:30. Ложа № 4».

– Що це таке?

– Шеф вирішив допомогти слідству. Ви пропустите засідання Ради національної безпеки та оборони з поважних причин.

– З яких причин?!

– Доручення Генерального прокурора,– з принтера виповз аркуш, який секретар припечатав факсимільним підписом,– От, беріть. Вам призначена зустріч зі свідком. Явка – обов’язкова.

4.


Донька прокурора лизала морозиво і часто оглядалася по сторонам. А подивитись було на що. Театр оперети заповнили нарядні, веселі люди – наче вони самі відчували себе акторами й пришли сюди показати себе. Яскраво-жовте світло люстр запалювало візерунки на стінах і вкривало, наче сусальним золотом, кожного гостя.

– Любий, я тебе не впізнаю. Ми не були в театрі сто років! – сказала жінка. Він поцілував її:

– Дякуй моєму начальству за контрамарку. До речі, вас посадять у партері.

– А ти?

– Боюся, я пропущу виставу. Мені призначено важливу зустріч.

У четвертій ложі нікого не було. Він вийшов, подивився на номер ложі. Глянув ще раз на цидулку від Генерального. Переконався, що помилки нема. Сів у бархатне крісло. Знайшов у сусідньому кріслі програмку та бінокль, посміхнувся. Отже, його чекали.

Погасло світло. Почалася вистава. Судячи з програмки, це був жартівливий детективний спектакль модного автора. По сюжету, сищик закохався у дружину вбивці. Та знає, що її чоловік – злодій, однак не наважується про це розповісти прямо і робить незрозумілі, смішні натяки.

У антракті він вийшов на балкон другого поверху. Випалив цигарку, поспілкувався з оглядачем журналу про культурне життя. Оглядач скаржився, що міська рада дає мало грошей, а редактор виписує собі несусвітні гонорари. Повернувся у ложу.

Спектакль продовжувався. Сищик врятував кохану від отруєння, але ніяк не міг здогадатись, хто стоїть за замахом. Прокуророві ледве вдавалося стримуватись від гучного реготу. Він міцно затиснув рота долонею і потихеньку пирскав. З його очей лилися сльози.

За спиною відчинилися двері. Вусатий директор телеканалу поманив прокурора рукою. Вони мовчки вийшли з ложі, спустилися на перший поверх. Довго ходили лабіринтом коридорів. Директор зупинився у якійсь підсобці за кулісами. Перебираючи в голові всі питання до нього, прокурор незчувся, як втратив орієнтири: вийти звідси самостійно він вже не міг, не пам’ятав дороги.

– Наша розмова суто неофіційна,– попередив директор,– Для протоколу хочу зазначити, що я відмовився свідчити проти себе на підставі шістдесят третьої статті Конституції.

– Це все?

– Ні, це тільки початок. Тепер, коли з формальностями покінчили, ми можемо спокійно поспілкуватись. Сідайте,– він жестом показав на ряд стареньких стільців у стіни.

Увійшла якась дівчина і вручила директору дві пляшки мінеральної води, швидко зникнувши у темряві за дверима.

– Вибирайте,– запропонував директор.

– Дякую, не хочу,– відказав прокурор. Телевізійник знизав плечима, відкоркував пляшку й ковтнув,– Ви самі не боїтесь отруїтись?

– Пане прокурор, наша політична зірка згасла від серцевого нападу. Подобається це комусь чи ні, але в газетах вже опублікована причина смерті. І телебачення сказало свій вирок. Слідство закінчилося, справа закрита.

– Не бачу зв’язку між телебаченням та слідством.

– Все просто, пане прокурор. Ми живемо у штучній реальності. Важливо тільки те, що потрапило в ефір. Слідство, яке суперечить моїм новинам – це просто корупційні фальсифікації. Завданням справжнього слідства є покарання злочинців, які вже названі журналістами.

– Слідство покликане встановити істину.

– Хіба? Кому потрібна ваша істина? Країну роздирають на шматки амбітні самозакохані дурні, кожен з яких хоче прославитись своїм правдолюбством і принциповістю. І люди вірять цим дурням!

– Про кого ви кажете?

– Про того, хто грає не по правилам. Про того, хто спробував публічно контролювати рух бюджетних коштів. Про того, хто хотів розповісти суспільству, як рухаються документи в коридорах влади. Ви самі не можете не розуміти, наскільки небезпечна одна тільки ідея цього пройдисвіта підкорити прокуратуру Кабінету Міністрів!

– Я... не знаю, що вам на це сказати.

– Вірно, не знаєте. Бо ви – один з мільйонів, чию свідомість формуємо ми. В умовах інформаційного хаосу влада може вижити тільки у контрольованому просторі тем і новин, визначених сильними світу цього. Це вистава, пане прокурор. Вистава, сценарій якої пишемо ми. Від початку до кінця, від смерті героя до висновку слідства.

– Ви арештовані за підозрою у вбивстві.

– Правильно, пане прокурор! Ви хочете стати головним героєм вистави – і станете ним! Наша п’єса розрахована на честолюбних акторів. Хто хоче грати головну роль, обов’язково її гратиме!

Прокурор схопив директора телеканалу за лікоть і потяг до дверей. У нього боліла голова.

– Всі виходи перекриті,– шептав прокурор,– Ти не втечеш. Пішли!

– Я і не думаю чинити вам спротив. Навіщо псувати комедію? Ви в своєму амплуа!

Двері, коридор. Ще одні двері. Попереду наростав якийсь шум. Це був... сміх. Прокурор зупинився.

– Чого зволікаєш? – директор телеканалу теж посміхався,– Вперед, герой! Твій вихід!

І, не встиг прокурор усвідомити, що відбувається, його виштовхнули на сцену. Красуня-блондинка, коханка сищика, бігла до нього з ножем:

– А от і злодій! Ти для мене поклав миш’як у склянку з вітаміном! Що скажеш, вбивця злий, щоб виправдати себе?!

«Сталося непорозуміння» – хотів сказати він. Але губи не слухались.

– Мовчиш?! Тоді наважусь вперше сказати всім, хто чоловік мій. Злодій! Прийми цей справедливий вирок. З помсти за безчестя тобі я буду і суддя, і кат!

Біль пронизав серце. Прокурор лежав на сцені й не міг покликати на поміч.

Глядачі продовжували сміятись та плескати долонями. Серед них аплодувала виставі його жінка. Оплески заглушили зойк доньки: «тато на сцені, його вбили!». Підвівшись з крісел, глядачі влаштували овацію.

Прокурор помирав і бачив краєм ока, як жінка у другому ряді партеру весело пояснює доньці: театр – не життя, актор – не тато. Згори прямо на нього опускалася завіса. В очах потемніло. Назавжди.

5.


– І останнє повідомлення нашої програми новин. Вчора на прем’єрі вистави «Мій коханий вбивця» у Театрі оперети помер від обширного інфаркту районний прокурор. Він був керівником слідчої групи, що розслідувала нещасний випадок з колишнім лідером коаліції, який помер від серцевого нападу в нашому прямому ефірі. Перед смертю прокурор доповів, що розслідування закінчене. Щоб заспокоїти людей і припинити безглузді чутки про політичне вбивство, прокурор-театрал демонстративно пішов відпочивати. Навіть зіграв у виставі другорядну роль – останню в своєму житті. Жінка прокурора розповідає, що чоловік зі школи захоплювався художньою самодіяльністю. Цього разу, очевидно, хотів зробити їй сюрприз. Успіх був шаленим. Фінал спектаклю глядачі зустріли овацією. Лікарі кажуть: серце не витримало шквалу емоцій. Наші джерела в Адміністрації Президента повідомляють, що прокурор буде нагороджений посмертно орденом «За заслуги» III ступеню.