October 19th, 2005

обличчям до народу

Мій приятель, пан Ч.

Мені рідко сняться класні сни, тому я не ображаюся на свого приятеля за побудку кожного дня.

"Прокидайся! Ти вже багато втратив!", каже мені пан Ч., безцеремонно висмикуючи з ліжка.

Він нагадує мені про зустрічі та новини. Якщо б не він, я забув би, що навколо вирує життя.

"Альо!", кричить чергова жертва інтерв'ю, телефонуючи, щоб дізнатись, коли її одкровення опублікують, "Пан Ч. каже мені, що ви не дуже поспішаєте?"

І доводиться казати, що я дуже поспішаю, і жену вперед, і, захеканий, несамовито клацаю по клавіатурі ноутбука - в метро, в парках і на вулицях, в якихось просторих, освітлених неоном приміщеннях, під монотонний гул живих патефонів на сцені, що повторюються, і повторюються, і повто...

Іноді пан Ч. набирає номер мого мобільника.

"А ну перезвони мені мерщій!", волає він. І я телефоную йому, щоб дізнатись, куди я запізнився на цей раз.

Одного разу пан Ч. образився на мене. Він прийшов тоді, коли я мріяв, і потягнув тусуватися.

"Відчепись. Не бачиш - мрію?", сказав я йому. Він образився і зник. Без нього було сумно і безладно.

Але пан Ч. завжди повертається, і знову кличе кудись, і знову біжить, задаючи темп.

Він хоче бути моїм володарем. І це єдине, в чому він безнадійно запізнився - вже на багато років.