Я прокинулася в країні привидів. Ми народилися тут і спали все життя. Ми були малими, думаючи про себе мало. Ми зростали, думаючи про себе більше.
Ми багато думали про свій дім. Тому він став дуже великим. Під стелею оселилися хмари, а підлога була засипана зірками. Їх теплі доторки приємно лоскотали наші босі ноги.
Ми багато думали про старших. Вони були нашими джерелами чистої води, вершинами з твердим шляхом нагору, книжками про всі таємниці життя. І водночас старші були чужими. Ми вважали їх надто великими та недосяжними. А вони не хотіли бачити нас більшими, рівними собі.
Ми так багато думали про старших, наче забули, що й самі живемо вічно. Ми завжди гралися у народження та смерть – азартні раунди нескінченного життя, які віднімають спокій та глушать пам’ять.
Я прокинулася біля моря, і, співаючи в ритм муркотінню хвиль, зізнавалася в любові до старших.
Я прокинувся біля моря, і, перекрикуючи шторм, зізнавався в любові до старших.
Мені не було про що спілкуватися з морем, окрім любові до старших. Але море вийшло з берегів, затопило мене, не помічаючи моєї любові. Ледве вдалося випливти до сонця. І, випльовуючи гірку солону воду – наче пародію на смак чистого домашнього джерела – мені захотілося зненавидіти старших та проклясти їх навіки, вбити в своїй пам’яті, наче їх нема і ніколи не було.
Вся любов світу випарувалася, окрім тої краплі, що була в крові та примушувала битися страждаюче серце. На місці моря залишилися лише камені та порожнеча. Ми стрибали по каменях і кидалися ними в сонце, здіймаючи пилюку та ковтаючи пилюку. Ми ненавиділи старших і любили один одного, тому що ми були злими розчарованими дітьми, які не хотіли рости.
Ми народжували своїх дітей, прищеплювали їм свою любов і свою ненависть, залишаючись для них великими і недосяжними. Наші діти з плином століть стали такими малими, що їм навіть не вдавалося повністю зрозуміти нас. Тисячі нащадків ставали в зіниці ока скам’янілого предка і дивилися під ноги, марно сподіваючись уявити собі його точку зору. Мільйони нащадків тупцяли по ніздрям носу предка, переконуючи себе, що от-от відчують, чим той дихав. Поки сім мільярдів нащадків сперечалися, скільки їх може вміститися на нігті далекого предка, вони всі забрели під ніготь і навіки спочили у рихлій грязюці.
Я прокинулася в цій країні привидів і полюбила її. Лише дивно було жити в грязюці під нігтем далекого предка. Інші привиди твердили, що нема життя, окрім життя в грязюці; бо грязюка – об’єктивна реальність, виявлена у пристрасних почуттях. Своя грязюка, переконували вони, чистіша за грязюку під іншими нігтями, хоча за великим рахунком не існує нічого, окрім грязюки. Твердили також, що кількість грязюки переходить у якість і забруднення грязюки збільшує життєвий простір.
Я казала: «Окрім грязюки, існують ще привиди». Мені відповідали: «Ніяких привидів не існує. Тільки грязюка реальна». Тоді я почала багато думати про себе, бо вирішила не бути грязюкою. І хоч в мене кидалися грязюкою, ніхто не влучив, бо я була привидом.
Я зуміла перерости старших. Стала високою, як гора. Бачила багатьох високих і низьких привидів, що розводили грязюку навколо себе та гралися в грязюці з малечею, нескінченно повторюючи ласкавими фразами смішне вчення, ніби існує лише грязюка і нічого, крім грязюки. Я знайшла в собі світло і народила сонце над своєю вершиною, одне для всіх, щоб всі привиди світилися в його променях і росли, прагнучи досягнути спільної вершини.
Я прокинувся від перших променів сонця в країні привидів. Я завжди уявляв себе сонцем, хоча всі казали, що я грязюка. В мене кидалися грязюкою, але вся грязюка пролітала наскрізь, бо я був привидом. Якось мене закидали цілою горою грязюки; я став піччю, і вся грязюка всередині мене затверділа. Я злетів у небо і випустив зсередини новонароджену планету; на ній вирувало життя.
Мешканці моєї планети, які називають себе людьми, спочатку вважали привидів мертвими і боялися нас. Потім вони прокинулися і написали мовою водойм та лісосмуг на поверхні найбільшої зі своїх пустель: «Ми будемо привидами!». Вони відчули примарність дійсності, створили різнобарв’я неповторних майданчиків, де кожна людина самостійно будує собі щастя. Перед людьми постав прекрасний привид майбутнього – складна і водночас очевидна мозаїка життя, радості та щастя, в якій всі живуть по-своєму, усвідомлюючи єдність життя, розуміючи інакших і допомагаючи один одному.
Одна людина, що стала сонцем і ширяє в порожнечі неподалік від мене, якось спитала, навіщо я так складно наповнював щастям всесвіт.
Вона каже: «Легше рости і розширюватись, спалюючи космічний пил, поки увесь всесвіт не стане сонцем».
Відповідаю: «Я, сонячний привид, довго вдихав порожнечу і тільки після цього зумів роздмухати туман дійсності подихом майбутнього. Не бачу сенсу нескінченно переплавлювати бруд у боротьбі проти бруду. Плазма важить не більше, ніж бруд; різниця лише у температурі».
А вона мовчить і палає в моїх обіймах, наче забула, як дихати.
Знаєте, як? Творчість має бути довгою і глибокою, як вдих. Боротьба – швидкою і вичерпною, як видих.