?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Іноді прикольно згадати минуле. Натрапляєш на якусь зачіпку - і мільйон спогадів. Тоді хочеться витягнути старі теки зі всілякими документами, переглядати їх та пригадувати, пригадувати, пригадувати.

Днями, листаючи монографію Тетяни Вірченко "Художній конфлікт в українській драматургії 1990-2010-х років: дискурс, еволюція, типологія", я несподівано натрапив на своє ім'я у покажчику імен і назв творів української драматургії (стор. 335). Цієї честі удостоїлася моя коротенька п'єса "Поговоримо?", написана, до речі, після розмови з нині покійним ректором Київського національного університету ім. Т. Шевченка Віктором Скопенком.

Пана Скопенка я підстеріг у Червоному корпусі біля його портрета неподалік від його приймальні і спитав, яким пунктом статуту Університету мені заборонено видавати факультетську газету. Він сказав, що ніяким, а я потім цитував це, коли мене питали, хто дозволив випускати газету. Газета була такою:











Зверніть увагу на мій переклад "Гаудеамуса" з латині на сленг. В інтернеті я його не публікував, хоча, здається, текст вийшов вдалий (взагалі, я і про конференції молодих вчених писав гумористичні віршики, і багато іншої треш-поезії, про існування якої в одній глибокій шухляді зараз мені дуже хочеться забути). Думав зараз провести OCR, потім погуглив і виявив, що москалі, яким я дарував газету в Санкт-Петербурзі, сперли мій текст і видають за свій. Як ви бачите по скану, публікація перекладу в факультетській газеті Мехмату датована 2000 роком, а у 2002 році якась тамбовська "Alma Mater" публікує його з дивною допискою "от нации" (???!!!).

* * *

АУДИТОРНЫЙ ИНТЕРНАЦИОНАЛ (ГАУДЕАМУС)

Мы, студенты, знаем толк
В жизненной науке.
Засмеём мы все обломы,
Сердце выведем из комы,
Не дадимся скуке!

Вечной молодости нет,
Вечна только старость.
Будет в старости карьера,
А пока есть смех и вера -
Лишь бы так осталось!

Славься, старый добрый ВУЗ,
Преподы, мужайтесь!
Мы вас жутко уважаем,
Всё мы слышим, всюду шарим,
Вас раскусим, знайте.

Милым девушкам - виват!
Что ж вы так суровы?
Подарите парню вальс
И вина, ведь пить за вас -
Выпить лишний повод.

Странным юношам - привет!
Не стремитесь к славе.
Научитесь мудро жить
И по-своему служить
Людям и державе.

Пусть живёт прикольный мир,
Пусть мозги не киснут!
Мы живём, чтобы меняться,
Чтоб учиться, чтоб смеяться,
Чтобы не зависнуть!

* * *

Отакими віршиками я балувався, навчаючись на механіко-математичному факультеті. Потрапив туди, бо любив математику зі школи. Неодноразово вигравав конкурси наукових робіт в Малій Академії Наук, математичні олімпіади, їздив на конференції молодих математиків у Санкт-Петербург.

Я і зараз іноді мрію, що колись стану старим багатим лінтюхом і матиму багато вільного часу, щоб займатися математикою заради власного задоволення. Адже у старості люди часто впадають в дитинство.

-



-







Математика для мене скінчилася після участі в акції "Україна без Кучми". Бо після того, як я ночував на Майдані взимку 2000 року, у мене почалися неприємності зі здачею сесії. Мене "валили" і натякали, що не треба було на Майдан ходити. І я зрозумів, що в математиці для мене більше нема перспектив.

От два плакати, роздруковані на матричному принтері в багатьох екземплярах (для себе та друзів), з якими я пішов на Майдан:



Оскільки з математикою не складалося, я пішов у публіцистику. Я досі вдячний Об'єднанню гуманістів України за те, що вони не полінувалися повісити на Мехматі оголошення про свій конкурс студентських робіт на тему гуманізму. Я виграв той конкурс, а також виграв конкурс творчих робіт про біженців та вигнанців в історії України.





Приєднався до редколегії студентської інтернет-газети КНУ. Відчув смак журналістики. Почав випускати газету свого будинку, потім - своєї вулиці. Про газету будинку написали в газеті "Сегодня", потім я на деякий час став популярним: були сюжети на каналах СТБ та "Інтер", стаття в "Комсомольській правді".

Стаття була такою:



А сама газета була такою:







Бачите, що газета українською і віршики у ній я вже пишу українською, хоча на Мехматі я писав переважно російською? Це вплив "Молодої Просвіти", про яку досі у мене купа теплих спогадів! Крім того, в журналі "Радуга" мої російськомовні твори не брали. А от товстий літературний журнал "Київ" одну мою новелу таки опублікував.



Щоправда, на літературу вічно не вистачало часу - хотілося бути актуальним. Я вважав виготовлення самвидаву на різні актуальні теми своєю волонтерською роботою, і мер Омельченко та оргкомітет конкурсу "Волонтер року - 2003" це оцінив. Я переміг в цьому конкурсі, представивши кілька самвидавчих проектів соціального звучання.



Бажання бути актуальним привело мене в журналістику. Спочатку в "Молодіжний листок", який редагував заступник голови "Молодої Просвіти" Євген Букет, а згодом в справжню дорослу газету "Понедельник" (ох, як я потім жалкував, що сплутався з піар-асами Джангіровим та Бектурсуновим!), де у мене цілий місяць було своє робоче місце з комп'ютером. Потім виявилося, що газета дуже нечесно пропагує Януковича і мочить Ющенка, працює чітко по темникам з адміністрації президента. Я не схотів брати в цьому участь і пішов.

На дворі був 2004 рік. Навесні в політичній грі на семінарі "Смолоскипу" мене обрали президентом, але потім довелося попрацювати на перемогу справжнього майбутнього президента Ющенка. Як і всі, хто був проти Кучми, я тусувався на сайті "Майдан", де Тетяна Монтян почала набирати волонтерів працювати спостерігачами від Ющенка на Миколаївщині. Я зголосився на її пропозицію, допомагав організувати протидію фальсифікаціям та підготував спецвипуск місцевої молодіжної газети, присвячений викриттю фальсифікацій на виборах.





До Києва я повернувся із написаною помаранчево-революційною повістю "Разом!", яку негайно розмножив брошуркою за підтримки "Молодіжного Собору" та презентував після початку масових акцій протесту прямо на Майдані Незалежності. Зараз цю повість можна прочитати в збірці ідеалістичної прози "Я - традиція", яка продається за 10 грн. в магазині "Наукова думка" в Києві на вул. Грушевського, 4 та у складі мого книжкового комплекту, який можна передплатити на пошті.

В наступні роки після Майдану політика перетворилася на цирк. Політики почали відверто розважати людей, бо зрозуміли, що це легше, ніж домовлятися з ними, бути справжніми представниками народу. Я висміював і викривав цей цирк, але мій голос був голосом волаючого в пустелі. Виявилося, що демагогію та акторство політиків некритично сприймають навіть інтелектуали, причому ще й доводять, чому "своїм" політикам треба пробачати відверту брехню та провокації (в двох словах, тому що вони свої - всі інтелектуальні конструкції після викреслення внутрішніх суперечливостей зводилися зрештою саме до цього). У певний момент я поширював самвидавом гумористичну збірку "Правдюки", от її обкладинка, центральним моментом якої є дорожний знак на в'їзді до селища "Правдюки", біля якого я сфоткався, коли їздив автостопом на підтримку студентського страйку в Сумах:



У цій збірці було дещо про Партію Любителів Брехні - найбільш чесну партію з усіх партій, яка визнавала, що бреше своїм виборцям. Це зараз, після кризи, у людей відшибло почуття гумору, а тоді цей перформенс сприймався на ура і нас, трьох співзасновників Партії Любителів Брехні, показували по телебаченню. Тоді ж я подумав, що при партії треба створити кишенькову церкву та написати листа підтримки атеїсту Бобу Хендерсону, який добивався, щоб в школах Канзасу на уроках фізики викладали наукові теорії, а не міфи та легенди, яким місце на уроках літератури (до речі, на той час я кілька років із великим задоволенням тусувався на Атеїстичному сайті). Саме тоді, у 2005 році, я проголосив про утворення Релігійної громади сповідуючих віру в найвищу цінність людини, бо завжди був гуманістом і подумав, що такий прикол дуже добре послужить розкрутці ідеології гуманізму. Якщо я не помиляюся, Боб Хендерсон навіть написав коротенького листа підтримки у відповідь на наше звернення. Але потім я довго думав і вирішив, що отак, жартома, знайшов істину, яку шукав все життя. Так, жартома, випадково, робляться всі відкриття і в культурі, і в науці. Я зрозумів, що ідея віри в найвищу цінність людини - це ідея, яка направду об'єднує усі численні та багато в чому суперечливі ідеології, філософські, релігійні та наукові істини, яким я симпатизую та які повністю чи частково поділяю, і водночас саме з цією ідеєю в першу чергу ворогують усі ті інтелектуальні конструкції, від яких тхне, які отруюють життя, які воюють зі всім, від чого я кайфую, перш за все - з почуттям гумору. Бо без гуманізму нема гумору і навіть сатири, "жарти", які принижують людей, замість надихати на самовдосконалення - це, якщо чесно, лайно, а не жарти. А от жарт з релігією людяності виявився таким глибоким, що став для мене цілком серйозним віровченням, правдивим сенсом мого життя. Мені здається, що Бог зі мною по-доброму пожартував, щоб показати шлях до істини. Я зрозумів це одкровення, побачив глибокий сенс жарту Бога і повірив всерйоз, що релігійна віра в найвищу цінність людини - це те, що я проповідуватиму віднині все життя.

Ще один мій перформенс для викриття перетворення політики на цирк полягав в участі у виборах київського міського голови в якості технічного кандидата. Замовники сказали, що я маю відкрити рахунок, і від мого імені через цей рахунок будуть розміщуватися бігборди з критикою Кличка та Турчинова. Знаєте, що я зробив? Я тупо не відкрив рахунок! Вже після реєстрації кандидатом, в останній момент, я заломив неймовірну ціну за свої послуги, яку завідомо ніхто не дав би ніякому технічному кандидату. Замовники афігєлі від мого нахабства, а я тим часом на деякий час оселився на сторінках "Дурдому" та у ласкавих обіймах гамівної сорочки розповів усю правду про ті вибори. "Дурдом" був тоді крутим гумористичним виданням в форматі глянцевого журналу, а не помийкою, як зараз.





Насправді, навіть якщо б мені заплатили ту неймовірну ціну, яку я назвав, я б все одно не відкрив рахунок. Бо співпрацював з "Батьківщиною", був кореспондентом газети київської міської організації ВО "Батьківщина", яка звалася "Київський майдан" (її редактором був Дмитро Беляєв). "Батьківщина" мені припала до душі тим, що, по-перше, там були друзі, і, по-друге, мені вдалося побудувати співпрацю з цією партією таким чином, щоб практично не ходити на вуличні акції, а бути корисним партії своїми вміннями, професійними навичками, а не тупцянням у масовці. В масовці мені нічого робити, такий у мене характер. А от коли можна за допомогою політичних механізмів піднімати реальні питання соціально-правового характеру, не вплутуючись у політичний цирк, який я зобов'язаний критикувати як журналіст, а не брати в ньому участь як фанат - така партія мені підходить. Наприклад, у "Київському майдані" я писав про рейдерство, незаконні забудови і тому подібне, критикував різних демагогів міського масштабу, починаючи з Черновецького. Це мені дуже подобалося.



На жаль, в якийсь момент фінансування закінчилося, а разом з ним і газета.