Юрій Шеляженко (sheliazhenko) wrote,
Юрій Шеляженко
sheliazhenko

Спогади... (з дитячого й студентського архіву)

Іноді прикольно згадати минуле. Натрапляєш на якусь зачіпку - і мільйон спогадів. Тоді хочеться витягнути старі теки зі всілякими документами, переглядати їх та пригадувати, пригадувати, пригадувати.

Днями, листаючи монографію Тетяни Вірченко "Художній конфлікт в українській драматургії 1990-2010-х років: дискурс, еволюція, типологія", я несподівано натрапив на своє ім'я у покажчику імен і назв творів української драматургії (стор. 335). Цієї честі удостоїлася моя коротенька п'єса "Поговоримо?", написана, до речі, після розмови з нині покійним ректором Київського національного університету ім. Т. Шевченка Віктором Скопенком.

Пана Скопенка я підстеріг у Червоному корпусі біля його портрета неподалік від його приймальні і спитав, яким пунктом статуту Університету мені заборонено видавати факультетську газету. Він сказав, що ніяким, а я потім цитував це, коли мене питали, хто дозволив випускати газету. Газета була такою:











Зверніть увагу на мій переклад "Гаудеамуса" з латині на сленг. В інтернеті я його не публікував, хоча, здається, текст вийшов вдалий (взагалі, я і про конференції молодих вчених писав гумористичні віршики, і багато іншої треш-поезії, про існування якої в одній глибокій шухляді зараз мені дуже хочеться забути). Думав зараз провести OCR, потім погуглив і виявив, що москалі, яким я дарував газету в Санкт-Петербурзі, сперли мій текст і видають за свій. Як ви бачите по скану, публікація перекладу в факультетській газеті Мехмату датована 2000 роком, а у 2002 році якась тамбовська "Alma Mater" публікує його з дивною допискою "от нации" (???!!!).

* * *

АУДИТОРНЫЙ ИНТЕРНАЦИОНАЛ (ГАУДЕАМУС)

Мы, студенты, знаем толк
В жизненной науке.
Засмеём мы все обломы,
Сердце выведем из комы,
Не дадимся скуке!

Вечной молодости нет,
Вечна только старость.
Будет в старости карьера,
А пока есть смех и вера -
Лишь бы так осталось!

Славься, старый добрый ВУЗ,
Преподы, мужайтесь!
Мы вас жутко уважаем,
Всё мы слышим, всюду шарим,
Вас раскусим, знайте.

Милым девушкам - виват!
Что ж вы так суровы?
Подарите парню вальс
И вина, ведь пить за вас -
Выпить лишний повод.

Странным юношам - привет!
Не стремитесь к славе.
Научитесь мудро жить
И по-своему служить
Людям и державе.

Пусть живёт прикольный мир,
Пусть мозги не киснут!
Мы живём, чтобы меняться,
Чтоб учиться, чтоб смеяться,
Чтобы не зависнуть!

* * *

Отакими віршиками я балувався, навчаючись на механіко-математичному факультеті. Потрапив туди, бо любив математику зі школи. Неодноразово вигравав конкурси наукових робіт в Малій Академії Наук, математичні олімпіади, їздив на конференції молодих математиків у Санкт-Петербург.

Я і зараз іноді мрію, що колись стану старим багатим лінтюхом і матиму багато вільного часу, щоб займатися математикою заради власного задоволення. Адже у старості люди часто впадають в дитинство.

-



-







Математика для мене скінчилася після участі в акції "Україна без Кучми". Бо після того, як я ночував на Майдані взимку 2000 року, у мене почалися неприємності зі здачею сесії. Мене "валили" і натякали, що не треба було на Майдан ходити. І я зрозумів, що в математиці для мене більше нема перспектив.

От два плакати, роздруковані на матричному принтері в багатьох екземплярах (для себе та друзів), з якими я пішов на Майдан:



Оскільки з математикою не складалося, я пішов у публіцистику. Я досі вдячний Об'єднанню гуманістів України за те, що вони не полінувалися повісити на Мехматі оголошення про свій конкурс студентських робіт на тему гуманізму. Я виграв той конкурс, а також виграв конкурс творчих робіт про біженців та вигнанців в історії України.





Приєднався до редколегії студентської інтернет-газети КНУ. Відчув смак журналістики. Почав випускати газету свого будинку, потім - своєї вулиці. Про газету будинку написали в газеті "Сегодня", потім я на деякий час став популярним: були сюжети на каналах СТБ та "Інтер", стаття в "Комсомольській правді".

Стаття була такою:



А сама газета була такою:







Бачите, що газета українською і віршики у ній я вже пишу українською, хоча на Мехматі я писав переважно російською? Це вплив "Молодої Просвіти", про яку досі у мене купа теплих спогадів! Крім того, в журналі "Радуга" мої російськомовні твори не брали. А от товстий літературний журнал "Київ" одну мою новелу таки опублікував.



Щоправда, на літературу вічно не вистачало часу - хотілося бути актуальним. Я вважав виготовлення самвидаву на різні актуальні теми своєю волонтерською роботою, і мер Омельченко та оргкомітет конкурсу "Волонтер року - 2003" це оцінив. Я переміг в цьому конкурсі, представивши кілька самвидавчих проектів соціального звучання.



Бажання бути актуальним привело мене в журналістику. Спочатку в "Молодіжний листок", який редагував заступник голови "Молодої Просвіти" Євген Букет, а згодом в справжню дорослу газету "Понедельник" (ох, як я потім жалкував, що сплутався з піар-асами Джангіровим та Бектурсуновим!), де у мене цілий місяць було своє робоче місце з комп'ютером. Потім виявилося, що газета дуже нечесно пропагує Януковича і мочить Ющенка, працює чітко по темникам з адміністрації президента. Я не схотів брати в цьому участь і пішов.

На дворі був 2004 рік. Навесні в політичній грі на семінарі "Смолоскипу" мене обрали президентом, але потім довелося попрацювати на перемогу справжнього майбутнього президента Ющенка. Як і всі, хто був проти Кучми, я тусувався на сайті "Майдан", де Тетяна Монтян почала набирати волонтерів працювати спостерігачами від Ющенка на Миколаївщині. Я зголосився на її пропозицію, допомагав організувати протидію фальсифікаціям та підготував спецвипуск місцевої молодіжної газети, присвячений викриттю фальсифікацій на виборах.





До Києва я повернувся із написаною помаранчево-революційною повістю "Разом!", яку негайно розмножив брошуркою за підтримки "Молодіжного Собору" та презентував після початку масових акцій протесту прямо на Майдані Незалежності. Зараз цю повість можна прочитати в збірці ідеалістичної прози "Я - традиція", яка продається за 10 грн. в магазині "Наукова думка" в Києві на вул. Грушевського, 4 та у складі мого книжкового комплекту, який можна передплатити на пошті.

В наступні роки після Майдану політика перетворилася на цирк. Політики почали відверто розважати людей, бо зрозуміли, що це легше, ніж домовлятися з ними, бути справжніми представниками народу. Я висміював і викривав цей цирк, але мій голос був голосом волаючого в пустелі. Виявилося, що демагогію та акторство політиків некритично сприймають навіть інтелектуали, причому ще й доводять, чому "своїм" політикам треба пробачати відверту брехню та провокації (в двох словах, тому що вони свої - всі інтелектуальні конструкції після викреслення внутрішніх суперечливостей зводилися зрештою саме до цього). У певний момент я поширював самвидавом гумористичну збірку "Правдюки", от її обкладинка, центральним моментом якої є дорожний знак на в'їзді до селища "Правдюки", біля якого я сфоткався, коли їздив автостопом на підтримку студентського страйку в Сумах:



У цій збірці було дещо про Партію Любителів Брехні - найбільш чесну партію з усіх партій, яка визнавала, що бреше своїм виборцям. Це зараз, після кризи, у людей відшибло почуття гумору, а тоді цей перформенс сприймався на ура і нас, трьох співзасновників Партії Любителів Брехні, показували по телебаченню. Тоді ж я подумав, що при партії треба створити кишенькову церкву та написати листа підтримки атеїсту Бобу Хендерсону, який добивався, щоб в школах Канзасу на уроках фізики викладали наукові теорії, а не міфи та легенди, яким місце на уроках літератури (до речі, на той час я кілька років із великим задоволенням тусувався на Атеїстичному сайті). Саме тоді, у 2005 році, я проголосив про утворення Релігійної громади сповідуючих віру в найвищу цінність людини, бо завжди був гуманістом і подумав, що такий прикол дуже добре послужить розкрутці ідеології гуманізму. Якщо я не помиляюся, Боб Хендерсон навіть написав коротенького листа підтримки у відповідь на наше звернення. Але потім я довго думав і вирішив, що отак, жартома, знайшов істину, яку шукав все життя. Так, жартома, випадково, робляться всі відкриття і в культурі, і в науці. Я зрозумів, що ідея віри в найвищу цінність людини - це ідея, яка направду об'єднує усі численні та багато в чому суперечливі ідеології, філософські, релігійні та наукові істини, яким я симпатизую та які повністю чи частково поділяю, і водночас саме з цією ідеєю в першу чергу ворогують усі ті інтелектуальні конструкції, від яких тхне, які отруюють життя, які воюють зі всім, від чого я кайфую, перш за все - з почуттям гумору. Бо без гуманізму нема гумору і навіть сатири, "жарти", які принижують людей, замість надихати на самовдосконалення - це, якщо чесно, лайно, а не жарти. А от жарт з релігією людяності виявився таким глибоким, що став для мене цілком серйозним віровченням, правдивим сенсом мого життя. Мені здається, що Бог зі мною по-доброму пожартував, щоб показати шлях до істини. Я зрозумів це одкровення, побачив глибокий сенс жарту Бога і повірив всерйоз, що релігійна віра в найвищу цінність людини - це те, що я проповідуватиму віднині все життя.

Ще один мій перформенс для викриття перетворення політики на цирк полягав в участі у виборах київського міського голови в якості технічного кандидата. Замовники сказали, що я маю відкрити рахунок, і від мого імені через цей рахунок будуть розміщуватися бігборди з критикою Кличка та Турчинова. Знаєте, що я зробив? Я тупо не відкрив рахунок! Вже після реєстрації кандидатом, в останній момент, я заломив неймовірну ціну за свої послуги, яку завідомо ніхто не дав би ніякому технічному кандидату. Замовники афігєлі від мого нахабства, а я тим часом на деякий час оселився на сторінках "Дурдому" та у ласкавих обіймах гамівної сорочки розповів усю правду про ті вибори. "Дурдом" був тоді крутим гумористичним виданням в форматі глянцевого журналу, а не помийкою, як зараз.





Насправді, навіть якщо б мені заплатили ту неймовірну ціну, яку я назвав, я б все одно не відкрив рахунок. Бо співпрацював з "Батьківщиною", був кореспондентом газети київської міської організації ВО "Батьківщина", яка звалася "Київський майдан" (її редактором був Дмитро Беляєв). "Батьківщина" мені припала до душі тим, що, по-перше, там були друзі, і, по-друге, мені вдалося побудувати співпрацю з цією партією таким чином, щоб практично не ходити на вуличні акції, а бути корисним партії своїми вміннями, професійними навичками, а не тупцянням у масовці. В масовці мені нічого робити, такий у мене характер. А от коли можна за допомогою політичних механізмів піднімати реальні питання соціально-правового характеру, не вплутуючись у політичний цирк, який я зобов'язаний критикувати як журналіст, а не брати в ньому участь як фанат - така партія мені підходить. Наприклад, у "Київському майдані" я писав про рейдерство, незаконні забудови і тому подібне, критикував різних демагогів міського масштабу, починаючи з Черновецького. Це мені дуже подобалося.



На жаль, в якийсь момент фінансування закінчилося, а разом з ним і газета.
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments